Зубчикова пісенька Тимошика

Жив собі хлопчик Тимошик. Йому було шість років. Він мав м’яку піжаму з хмаринками, улюбленого ведмедика Сонька і дуже не любив чистити зуби.

Щовечора мама казала:

— Тимошику, час чистити зубки.

А Тимошик ховався під ковдру і відповідав:

— Не хочу. Щітка колеться. Паста піниться. Я вже втомився.

Мама сідала поруч і гладило його по волоссю.

— Розумію, любий. Увечері вже хочеться тільки спати. Але зубкам теж треба помитися перед сном.

— Вони й так чисті, — бурмотів Тимошик.

Одного вечора, коли на вікні сидів круглий місяць, Тимошик знову не захотів іти до ванної. Він обійняв ведмедика Сонька і заплющив очі.

Раптом почувся тихесенький дзвін.

Дзінь-дзінь.

— Хто це? — прошепотів Тимошик.

З-під подушки викотилася маленька зірочка. Вона була не більша за ґудзик і світилася теплим світлом.

— Привіт, — сказала зірочка. — Я Зубринка. Я живу там, де діти усміхаються.

Тимошик здивувався:

— Ти справжня?

— Авжеж. Я прийшла запросити тебе в Зубчикову країну.

— А там треба чистити зуби? — насторожився Тимошик.

Зубринка засміялася тихо-тихо, щоб не розбудити будинок.

— Там зубки самі розкажуть, чого їм хочеться.

Тимошик узяв ведмедика Сонька, і зірочка повела їх стежкою місячного світла. Стежка була м’яка, як ковдра. Вони опинилися у маленькому містечку. Будиночки там були білі-білі, рівні, мов перлинки.

Назустріч вибігли веселі зубчики. У кожного була усмішка і крихітна шапочка.

— Тимошику! — загукали вони. — Ми чекали на тебе!

— Ви хто? — спитав хлопчик.

— Ми твої зубки, — сказав передній зубчик на ім’я Білунчик. — Вдень ми працюємо: кусаємо яблуко, жуємо кашу, допомагаємо тобі говорити “с”, “з” і сміятися.

— А ввечері? — спитав Тимошик.

— А ввечері до нас прилітають цукрові крихітки, — зітхнув Білунчик.

Тут Тимошик побачив маленькі липкі цяточки. Вони сиділи на парканчику і позіхали.

— Ми не страшні, — сказали крихітки. — Ми просто липнемо, бо нам лінь іти додому.

Один зубчик потер бочок.

— Коли крихітки довго сидять, нам стає неприємно. Ми любимо, коли щіточка нас лоскоче і змиває все зайве.

— Але щітка колеться, — сказав Тимошик.

Зубринка кивнула.

— Значить, треба знайти спосіб, щоб було м’якше і веселіше. У нас є чарівний прийом.

— Який? — зацікавився Тимошик.

Зубринка дістала маленький дзвіночок.

— Він називається “Пісенька двох хвилин”. Ти не думаєш: “Ой, довго чистити”. Ти просто співаєш коротку пісеньку і водиш щіткою, ніби малюєш дощик. Спочатку верхні зубки. Потім нижні. Потім боки. А ще можна вибрати: сьогодні чистимо зубки з левенятком чи з космонавтом.

— Я хочу з космонавтом, — сказав Тимошик.

— Чудово, — усміхнулась Зубринка. — Тоді щітка буде ракетою.

Білунчик підстрибнув:

— А пасти треба зовсім трішки. Як маленька горошинка. Не ціла гора піни.

— Горошинка? — перепитав Тимошик. — Це я можу.

Тут ведмедик Сонько, який досі мовчав, раптом сказав баском:

— А я можу сидіти на поличці й дивитися, як ракета чистить зірки.

Тимошик засміявся:

— Соньку, ти вмієш говорити?

— У казковій країні всі вміють, коли дуже треба, — відповів ведмедик.

Зубринка підняла дзвіночок.

— Спробуємо?

Перед Тимошиком з’явилася велика м’яка щітка. Вона була схожа на синю ракету. Паста пахла полуницею.

Зубринка заспівала:

— Раз, два, три, зубки сплять,

Треба їх помалювать.

Вгору-вниз і коло-бік,

Буде чистий кожен рік.

Тимошик почав водити щіткою. Не сильно. Ніжно. Наче гладив кошеня. Зубчики хихотіли.

— Лоскотно! — казав один.

— Тут ще крихітка! — підказував другий.

— А тепер боки! — гукав Білунчик.

Тимошик чистив і слухав пісеньку. Виявилося, що дві хвилини — це зовсім не страшно. Це майже як одна маленька подорож ракети.

Коли пісенька закінчилася, Зубчикове містечко засяяло.

— Ого, — сказав Тимошик. — Гарно.

Крихітки махали лапками.

— Бувайте! Ми попливемо у воду!

І вони весело зникли у блискучій річці.

Зубчики стали сонні й задоволені.

— Дякуємо, Тимошику, — промовив Білунчик. — Тепер нам зручно спати.

— А якщо завтра я знову не захочу? — тихо спитав хлопчик.

Зубринка підлетіла ближче.

— Тоді скажи собі: “Я не мушу хотіти. Я просто почну з горошинки пасти”. І вибери гру. Ракета, левеня, дощик або маленький художник. Почати — найважче. А далі пісенька допоможе.

Тимошик кивнув.

— Я спробую.

Зірочка торкнулася його долоньки теплим промінцем.

— А ще можна попросити маму: “Побудь зі мною”. Разом легше.

Місячна стежка знову стала м’якою. Тимошик кліпнув — і опинився у своєму ліжку. Поруч лежав Сонько. На вікні світив місяць.

Мама тихенько заглянула в кімнату.

— Тимошику, ти ще не спиш?

Хлопчик сів.

— Мамо, можна я почищу зуби як космонавт?

Мама усміхнулася.

— Звісно. Я буду твоєю зірковою помічницею.

У ванній Тимошик сам видавив маленьку горошинку пасти. Мама ввімкнула коротку пісеньку. Сонько сидів на поличці й поважно дивився.

— Полетіли? — спитала мама.

— Полетіли, — сказав Тимошик.

Він чистив верхні зубки, нижні, боки. Не поспішав. Щітка більше не здавалася злою. Вона була ракетою, що прибирає зоряний пил.

Коли все закінчилося, Тимошик сплюнув піну, прополоскав рот і широко всміхнувся в дзеркало.

— Бачиш, мамо? Вони блищать.

— Бачу, — сказала мама. — Твої зубки раді.

Тимошик позіхнув.

— І я радий. Тепер вони можуть спати.

Мама поклала його в ліжко, накрила ковдрою і поцілувала в лоб.

— Добраніч, мій космонавте.

— Добраніч, мамо. Добраніч, Соньку. Добраніч, зубчики.

І десь зовсім тихо, ніби з-під подушки, дзенькнула маленька зірочка.

Дзінь.

Тимошик усміхнувся й заснув. Йому снилося біле містечко, теплий місяць і ракета-щітка, яка летить між зірками дуже ніжно, дуже спокійно і зовсім не колеться.

✦Кінець✦